"Дивна війна": що говорять біженці зі Слов'янська та Краматорська

Залізничний вокзал у Донецьку заповнений людьми на візках: до Києва відправили півтори сотні інвалідів зі Слов’янська і Краматорська.

Потім біженці поїдуть до Одеси – на місяць. За іронією долі, причепні вагони, в яких залишають місто "візочники" з родинами, зняли з потяга "Донецьк – Москва".

Що буде далі і чи буде куди повертатися, люди не знають. Позаштатний кореспондент ВВС Україна поговорив із тими, хто залишив "гарячі точки".

Світлана Кравченко, Слов’янськ:

"Ми втратили все. У нас немає надії, віри, нам немає куди повертатися. Мою вулицю розгромили повністю. Коли ми там були, вікна з рамами в будинку повилітали. А на останньому відео – вулиці немає. Дірки в квартирах, по півбудинку відвалилося.

Із донькою-інвалідом виїхали до реабілітаційного центру в Краматорську 2 червня – після того, як дві доби провели в підвалі. А 7 червня я повернулася додому за документами, адже нічого не взяли з собою. Казали, інаугурація, нас не обстрілюватимуть. Повірила. Я потрапила під такі бомбардування! Це було страшно. Коли у тебе на очах осколками розриває людей: одного, другого. Тут я пробігаю, а за мною – дівчинку п’ятирічну вбило. В сусідніх будинках літні люди вже втомилися спускатися до підвалу. Під під’їздом то того осколком убило, то іншого. Не побажаєш нікому.

Два дні не могла виїхати назад. Це потрібно бачити на власні очі. Світла немає, води немає, зв’язку немає. Знайомих нікого не залишилося, всі втекли. Місто розгромлене, всі лікарні. Куди вертатися? Пенсії не платять ані за травень, ані за червень. Ми без копійки грошей.

Нехай українська армія збирає свої манатки. Немає чого їй робити на нашій землі. Вони все це зробили. Попервах ми ще про щось розмірковували, але коли нас почали бомбардувати і на голови посипалися бомби, - прийшов страх. Страх за себе, за свою дитину. Якщо чесно, ми вже нікому не віримо. Йде битва сильних світу цього. Розподіл грошей, влади".

Аксінья Боровська, Краматорськ:

"Їду з чоловіком і двома дітьми, 9 і 13 років. Не встигли від’їхати від міста – вже немає світла, розбомбили підстанцію, овочеві бази, влучили в дитячий садочок і на територію заводів, які видно, як на долоні. Страшно за дітей, і дітям страшно. Нас піднімає бомбардування, спати лягаємо під бомбардування, разів три вночі встаємо. Просто страшно. Хоча би місяць побути подалі від цього. Знищується інфраструктура міста. Ми не хочемо жити в Росії, не потрібно нас чіпати. Ми не кажемо про від’єднання від України. Чому всіх лякає слово "федералізм"?"

Дмитро Єрьоменко, Краматорськ:

"У місті захопили казначейство, пенсію не дають. Живемо на заощадження, які відкладали. Але вони швидко закінчаться. Все купуємо молодшій дитині, собі – менше. Одяг, харчування – все для дітей. М’ясо – лише дитині, бо невідомо, як воно буде далі. Діти у нас бажані, а ми якось уже перебудемо.

Морально – порожнеча. Невизначеність, неясність. Кого чекати, звідки? Живемо одним днем. Якщо тікати, треба брати дітей, починати спочатку. Ні квартири, ні роботи. Хто хотів, уже поїхав. Головним чином - молодь. Старі, звичайно, залишаються, бо страшно за будинки. Рознесуть навіть не мародери, а просто сусіди, родичі. Щойно чутка піде, що будинок покинули – і все.

Чого я чекаю від центральної влади? Важке питання. За ці 100 днів плюсів не бачу взагалі. Комунальні послуги подорожчали, пенсії урізали. Потрібно було якось домовлятися між воюючими сторонами. Хоча би пробувати шукати компроміс. Але цього не зробили. Ті ж самі пенсії: можна було людям із Києва їх перерахувати, щоб не залишилися без грошей. А якщо переводити пенсію до іншого міста – це тяганина, цілий місяць. І ще добре, якщо гроші прийдуть".

"Виїжджаємо з моєю донькою Ганною, онуками Олександром і Дмитром. Живемо біля аеродрому, всюди стріляють. Постійно стресова обстановка. Пенсії заморожені. Ситуація в місті різко змінилася в інший бік. Зараз люди вже й не раді, що ходили на референдум. Думали, ближче до Росії, краще житимуть. Особисто я не ходив – який резон? А знайомі, родичі ходили. Просто є різні думки. Приховувати не потрібно – потрібно кожному роз’яснювати, що чекає попереду.

Врегулювати можна лише перемир’ям. Люди домовляться. І домовлятися треба з Росією – щоб вона не ввозила зброю, людей. Швидше кордон закрити – і все стабілізується. А українська армія – там немає координації, щоб керували правильно. Повинна бути якась злагодженість. І щоб мирні люди не гинули".

Володимир, Краматорськ:

"Все через гроші. Розповіді про те, нібито тут воюють за ідею, за Новоросію, - це все дурня. Люди просто з’їхали з глузду. Ті, хто це зробив, в будь-якому разі нестимуть покарання. Від людей, від Бога. І звичайно, Віктор Федорович (Янукович. - Ред.) усе це фінансує. Чому все це не десь, а в Донецькій і Луганській областях відбувається? Вони конкретно фінансують. Як можна за життя людей розплачуватися тими грошима, які вкрав? Це взагалі жах.

Страшно, що люди голосували, вірили Януковичу. Після цього вірять ДНР. В кращому разі адекватно оцінюють ситуацію 20-30 відсотків. Решта не аналізує. Немає громадянського суспільства. Немає нормальних стосунків між людьми. Низький рівень освіти, низький рівень культури. Є віртуальна "проблема" для ДНР – Правий сектор. Ну хіба можна до цього серйозно ставитися? Безумство. Віртуальна проблема, через яку люди взяли зброю до рук.

Якась дивна війна. Газопроводи працюють, підприємства працюють, але війна йде. Зрозуміло, що можновладці влаштовують за гроші розбори на великому рівні. Добре зараз ніхто не почувається. Як можна почуватися, коли не сьогодні – завтра снаряд чи ракета впаде?"

Галина, Краматорськ:

"Їду з сином і братом. Дитина після останніх бомбардувань почала затинатися. Вдома змушені сидіти, вдень більш-менш спокійно, стріляють вечорами і ночами, головним чином. Хто стріляє? Якби було зрозуміло. Коли почнеться бомбардування – ви що, підете дивитися, хто стріляє?

Із дитиною я ходила до лікарні. Лікарка сказала: затинання виникло на фоні всіх страхів. А що вона може зробити? Виписала ліки. Я їх купувала, а зараз вони подорожчали. В надходжень до аптек майже немає. Ціни зросли, все розбирають дуже швидко. Навіть дешевий панкреатин став коштувати шалені гроші.

Вдома залишилися мої батьки. Батько – після лікарні, мама – після інсульту. Але мені потрібно дитину реабілітувати. Всі по-різному кажуть, хто винен. Я на цю тему намагаюся не говорити. Я просто хочу миру".