Чоловіки і жінки - усі кохання Лесі Українки

Ці люди окрилювали її або розбивали їй серце, підтримували або самі потребували її підтримки. Але так чи інакше саме ці люди змушували серце Лесі Українки битися швидше.

Прихильники творчості Лесі Українки не дадуть збрехати - її поезія вся пронизана пристрастю, коханням, драмою та боротьбою.

Такі сильні емоції у творах, попри те, що поетеса виросла в стриманій, шляхетній родині справжніх інтелігентів, можуть свідчити також про те, що пристрасті вирували і в житті письменниці.

Щоправда, глибокого взаємного кохання та гармонії сімейного щастя вона, судячи з усього, так і не пізнала.

"Пан Максим"

Чи справді Максим Славінський, юний літератор, а згодом видатний державний діяч, був першим коханням Лесі Українки, достеменно невідомо.

Але натяки на це є у листах самої Лесі та у спогадах її близьких.

Максим і Леся познайомилися у 1886 році, коли їй було 15 років. Юний студент з родини дрібної шляхти був товаришем старшого брата поетки Михайла Косача. Разом вони входили в літературний гурток "Плеяда".

Разом з Лесею Максим перекладав з німецької поезію Генріха Гейне. Наприкінці 1880-1890-х "пан Максим" часто фігурував в її листах до брата та навіть до мами - Ольги Косач, відомої за письменницьким псевдонімом Олена Пчілка.

"Такою веселою, бадьорою, життєрадісною, якоюсь окриленою як тоді, коли вона приїхала того року з Києва і розказувала про нових знайомих товаришів, про спільні з ними літературні наміри-плани я, здається, ніколи більше її не бачила", - згадувала пізніше сестра Ольга Косач, з якою Леся була особливо близькою.

У 1892 році Леся Українка присвятила Славінському вірша "Сон літньої ночі". "Кохано в ту ніч обгорнула мене, приснилась мені люба доля прекрасна, приснилось невидане щастя дивне", - писала тоді поетка.

Чи справді ховалося за цими рядками романтичне почуття, важко сказати. Парою Максим і Леся так і не стали.

У нього згодом була сім'я з іншою жінкою, бурхлива політична та дипломатична кар'єра в лавах Української Народної Республіки.

Але доля його склалася трагічно. Після приходу радянської влади він вимушений був ховатися в Празі, де його в 1945 році заарештували. Після тортур 77-річний Славінський помер у Лук'янівській в'язниці в Києві.

Молодий, чорнявий студент з Грузії Нестор Гамбарашвілі у 1895 році практично увійшов в родину Косачів. Він винаймав у них одну з п'яти кімнат в їхній квартирі біля київського Ботанічного саду, а паралельно навчав мов численних нащадків Косачів.

Саме так і заприятелював з 24-річною Лесею. Гамбарашвілі, якого в родині Косачів часто називали Гамбаров, допомагав Лесі вчити латину, а вона йому - французьку.

Він часто фігурував у її листах того часу. Леся відзначала його "кротость і терпіння" та не стримувала емоцій, очікуючи його повернення після літніх канікул у 1896-му.

"Гамбарову передай, що я дуже і дуже рада, що він буде у нас, і що сподіваюсь сей рік не менше, а, може, й більше, його експлуатірувать", - грайливо написала письменниця сестрі.

Сам Гамбарашвілі у спогадах згадував родину Косачів як "високо культурну, демократичну та сердечну", а стосунки з Лесею Українкою "особливо хорошими та товариськими". Він навіть привіз Лесі з Грузії кинджал на її прохання.

Втім, судячи з усього, почуття Лесі Українки до красеня-грузина або не знайшли відповіді, або ж він пожертвував ними, одружившись з іншою.

Для Лесі Українки це стало ударом, хоч трималася вона гідно.

"Дуже сумно мені те, що ти пишеш про Гамбарова… Привітай його від мене, як побачиш. Скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певно, його не дивує", - написала Леся матері у відповідь на звістку про шлюб Гамбарашвілі восени 1897 року.

В іншому листі вона не без сарказму прокоментувала його вибір: "Попався, жучку, в панську ручку".

Дослідники вважають, що саме під впливом почуттів до Гамбарашвілі Леся Українка написала драматичний твір "Прощання" та "Єврейську мелодію".

"Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, і вродлива чужинка забрала!" - йдеться в поезії.

Гамбарашвілі повернувся в Грузію, збудував наукову кар'єру. На могилі Лесі Українки він побував аж за 60 років - в 1958-му.

"Сум і туга давили мені груди, багато миттєвостей нашої дружби спливали й проносились в пам'яті. Було тяжко-тяжко, до сліз, які мимоволі котилися по обличчю", - зізнавався він у своїх спогадах.

Одержима

Літо 1897 року Леся Українка традиційно проводила в Ялті. У теплому кліматі біля моря вона легше переносила свою важку хворобу - туберкульоз кісток.

Тоді ж вона вперше зустріла Сергія Мержинського - молодого, захопленого марксиста з Білорусі. Він також страждав від туберкульозу, тільки легень.

Леся щиро цікавилася його політичними поглядами, але справжній інтерес у неї викликав сам Мержинський. Літературознавець Юрій Лавріненко наголошував, що "зв'язок інтимно-романтичного і, мабуть, платонічного характеру з Сергієм Мержинським даремно інтерпретують як зв'язок політичний".

Між ними зав'язалася дружба, Леся часто захоплено писала про нього в листах, він приїздив в гості до її родини.

"Мержинський був дуже гарним мужчиною і на хворого він не виглядав", - згадувала Аріадна Труш, двоюрідна сестра Лесі Українки, дружина художника Івана Труша.

Втім хвороба його з часом лише посилювалася. У інтимній ліриці Лесі Українки того часу тема кохання незмінно сусідує з тривогою та темою загибелі.

"Все, все покинуть, до тебе полинуть, мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, то було б щастя, мій згублений світе!" - писала поетка.

В останні роки життя Мержинському було зовсім зле. Леся постійно пише, що слід знайти гроші і забезпечити йому краще лікування, злиться на його родину, що не може дати йому гідного догляду. Зрештою, вона сама приїздить до Мінська і проводить останні місяці життя Мержинського коло його ліжка.

Саме там, на хвилі емоцій вона за одну ніч пише свою драматичну поему "Одержима".

"Ніхто в світі тепер не може (мені - Ред.) помогти, - описувала Леся свій стан матері незадовго до смерті Мержинського. - Ти не повинна дивитись на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах, я навіть писать тобі про се не хочу.

Невдовзі після смерті Мержинського Леся з болем давала сердечну пораду сестрі Ользі, що саме налагоджувала власне особисте життя.

"Коли згадую своє життя, то завжди боюсь, коли б хто з вас не повторив моїх помилок. А помилка головна в тім, що багато сили йшло на даремну видержку, на непотрібну терпливість, а серцю давалася воля тоді тільки, як уже було пізно", - писала поетка.

Дослідники вважають, що почуття Лесі до білоруського марксиста не були взаємними. Але, судячи з її листів до рідних, він справді цінував її та потребував її присутності.

"Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і зараз же розбитись, - згадувала вона. - Все повторяє: "Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпустить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии".

Роман з Кобилянською?

Письменниця Ольга Кобилянська - культова фігура в українському модернізмі. Як і Леся Українка, може вважатись однією з перших феміністок України.

Вони з Лесею почали активно листуватись наприкінці ХІХ століття та продовжували листування до самої смерті Лесі Українки.

"Про якісь особливі стосунки Ольги Кобилянської та Лесі Українки сьогодні знають навіть ті, хто й тексти їхні хіба в школі колись читав. Юрій Андрухович у знаменитому вірші про класиків як "паскудне товариство" припечатав "Леська і Олька лесбіянки", спародіювавши стиль не так літературознавчих, як газетних статей", - пише у своєму блозі для BBC News Україна літературознавець Віра Агеєва.

На її думку, листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської вражає, зокрема, і лінгвістичними експериментами.

Подруги виробили особливий стиль звертання в третій особі - "хтось біленький" і "хтось чорненький", "хтось" і "хтосічок".

У листах бачимо пов'язану, очевидно, з дуже сильним душевним зворушенням одвертість і розчуленість, зазначає Агеєва.

Завершальне "Хтось когось любить" часто фігурує в листах у різних варіаціях. Водночас подруги охоче обговорюють твори одна одної, підтримують у творчих кризах.

У 1901 році, після смерті Сергія Мержинського, Леся Українка їде в гості саме до Ольги Кобилянської, аби знайти у неї розраду в момент страшної трагедії. Якраз у цей період листування стало особливо інтенсивним і відвертим.

"Кльоня"

З майбутнім чоловіком Климентом Квіткою Леся Українка познайомилася в 1898 році на літературних читаннях у Києві. Йому було 18, а їй - 27. Він був студентом-старшокурсником, а вона вже знаною на всю країну письменницею.

Відтоді вони спілкувались. Квітка, який цікавився фольклором, записував народні пісні з голосу Лесі, а вона всіляко підтримувала його в усіх починаннях.

У листах до рідних Леся пише про Квітку з ніжністю і теплом, називає ласкаво "Квіточкою" або "Кльонею", дуже переймається його здоров'ям, адже він також хворів на туберкульоз.

У 1903 році Леся приїздить до Квітки в Тбілісі, де він працював у суді дрібним клерком. А невдовзі вони по суті стали жити цивільним шлюбом, що на ті часи було нечувано.

Цікаво, що Олена Пчілка обранця доньки недолюблювала. Вважала, що Квітка її забезпеченій та обдарованій доньці не рівня.

На "несправедливо напасливе відношення до Кльоні" з боку матері Леся жалілася навіть сестрі Ользі.

"У мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою та інші "симптоми", либонь, добре знайомі тобі, - скаржилася письменниця в листі. - А свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити".

Церковний шлюб вони взяли аж у 1907 році. Суто через тиск родини та службове становище Квітки, яке вимагало офіційного одруження. Без гостей, гучної забави та зайвих церемоній.

Але попри ніжність та увагу одне до одного про пристрасне кохання між Лесею і Квіткою, судячи з усього, не йшлося.

"Лесине замужество було незрозуміло. Квітка моїх літ, він був гарний хлопець, способний, добре грав на фортепіано. Чи Леся любила його? Воно не випадало на те і повідомлення про її заміжність було несподіванкою. Можна сказати, що Леся виховала його, впливала на нього", - згадувала Аріадна Труш.

Листи Лесі Українки до Квітки - небагатослівні та стримані, переважно про погоду та здоров'я - також контрастують з яскравими, емоційними і дуже відвертими листами до сестри, матері та Ольги Кобилянської.

Сестра Ольга критично писала у спогадах, що Квітка "не належав до людей, що люблять чи вміють "окриляти" інших, слабкіших в чомусь за них". Вона підозрювала, що саме через нього Леся Українка припинила грати на фортепіано. Леся обожнювала музику, але після операції в дитячому віці, коли їй видалили хворі кістки з руки, гра давалася їй нелегко.

"Він, певно, коли-небудь, при Лесі сказав щось неприємного про недосконалих музик-дилетантів, знеохотив її цим до музики і вона перестала грати. Але це лише мій здогад, може і невірний", - зауважувала Ольга.

Останні роки подружжя прожило в Грузії. Це був непростий період, хвороба Лесі посилювалася, Квітка також часто хворів і страждав від нелюбої роботи в суді. Майже в кожному листі до рідні Леся скаржилась на безгрошів'я.

Коли вона померла, Квітці було лише 33 роки. Він прожив довге життя, став видатним етнографом, пережив сталінські табори у 1934-1936 роках, у 65-річному віці одружився вдруге з піаністкою Галиною Кащеєвою, молодшою від нього на 40 років.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!