Переселені та загублені: як відбувався масштабний обмін українців та поляків

  • Станіслав Цалик
  • Письменник, краєзнавець
Репродукція фото, на якому зображено виселення поляками українського населення під час операції "Вісла", що зберігається в архіві СБУ.

Автор фото, Уніан

Підпис до фото,

Репродукція фото, на якому зображено виселення поляками українського населення під час операції "Вісла", що зберігається в архіві СБУ. Люблінська угода передувала операції "Вісла".

9 вересня 1944-го - 75 років тому - в польському місті Люблін підписали документ, який визначив долі близько 1,3 мільйона людей.

Документ називався "Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР".

Цей польський комітет був щойно утворений у Москві - його визнавав за уряд Польщі хіба що Кремль. Тобто підписана угода насправді мала сумнівну легітимність.

З українського боку підпис поставив прем'єр Микита Хрущов, з польського - голова комітету Едвард Осубка-Моравський.

Йшлося про обмін населенням: з Польщі в УРСР мали переселити "всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей", а в зворотному напрямку - "всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року".

У перших трьох абзацах першої статті тричі наголошувалося, що йдеться про добровільний переїзд людей. Наприклад: "Евакуації підлягають лише ті, хто виявив своє бажання", або "Евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо".

Насправді добровільно переїжджали лише протягом першого року - до кінця серпня 1945-го. Далі людей "переселяли" регулярна армія, внутрішні війська та органи безпеки.

"Свобода", 1944, № 181, с.1

Автор фото, "Свобода", 1944, № 181, с.1

Підпис до фото,

Повідомлення про підписання Люблінської угоди. Газета "Свобода" (США) підкреслює, що міждержавний документ уперше підписав не СРСР, а УРСР.

Кілька родин в одній кімнаті

Ще не завершена Друга світова, червона армія навіть не взяла Варшаву (це станеться у січні 1945-го), а переселення вже розпочалося - з 15 жовтня 1944-го.

Минуло трохи більше року, і 17 січня 1946-го народний комісар держбезпеки УРСР генерал Сергій Савченко надіслав до Москви доповідну записку "О положении и политических настроениях среди переселенцев, прибывших из Польши по Люблинскому Соглашению".

На той час в Україну вже переселилися 268 757 людей - приблизно половина від очікуваної кількості.

"Значительная часть переселенцев, - повідомив генерал, - не получила жилые дома и размещена за счет уплотнения квартир колхозников". Виявляється, на Полтавщині з 1749 сімей переселенців лише 648 задоволені житловими умовами. З 2210 сімей, які замешкали на Кіровоградщині, одержали квартири лише 111 сімей, "остальные переселенцы размещены в квартирах колхозников по две-три семьи в одной комнате".

В інших областях УРСР картина схожа.

Галузевий державний архів СБУ

Автор фото, Галузевий державний архів СБУ

Підпис до фото,

Перша сторінка доповідної записки "Про положення та політичні настрої серед переселенців, які прибули з Польщі за Люблінською Угодою".

І навіть коли людям надали окремі будинки, виявилося, що мешкати в них неможливо. Наприклад, в Одеській області переселенці "живут в неблагоустроенных домах, в которых не застеклены окна, отсутствуют рамы и двери" - і це в листопаді-грудні! В тій самій області належало відремонтувати 4955 будинків та збудувати 1856 нових, але жодного не звели і не відремонтували. Чому? Через брак будматеріалів.

Голодні й принижені

Становище вигнанців було тяжким не тільки через житлові умови.

Людям, пише нарком держбезпеки УРСР, "до сих пор не возвращено продовольствие и имущество, сданное ими воинским частям Красной армии по месту их прежнего жительства. Это обстоятельство, а также несвоевременная выдача хлебопродуктов в счёт трудодней, выработанных ими в колхозах, и отсутствие у большинства из них приусадебных участков усугубляет положение, в котором находятся многие переселенцы".

До напівголодного існування додалося вороже ставлення з боку місцевого населення.

Наприклад, Семенов - голова колгоспу "Ленінфельд" на Одещині - назвав прибульців з Польщі бандитами. А голова колгоспу на Донеччині (тоді Сталінська область) Савченко в нетверезому стані вривався до житла нових мешканців, обзивав фашистами та бандерівцями, кричав: "Приїхали сюди і забруднили нашу землю". Навіть уповноважена райкому в Одеській області Дубосарська попередила колгоспників, що переселенці - контрреволюціонери та зрадники.

"Назад до Польщі"

Але найскладнішою виявилася інтеграція в сталінську колгоспну систему. Документи держбезпеки зберегли висловлювання переселенців, доведених до відчаю:

"Ми в Польщі жили краще, ніж тут. Нас Радянська влада обдурила, обіцяла дати землю, будинки, але нічого не дала. Зараз ми продаємо все і поїдемо назад до Польщі".

"У Польщі ми жили краще. Там я мала 4 га землі, 4 корови, 3 коняки. Тут нам дали 1 га землі і корову. Все, що ми залишили в Польщі, нам обіцяли повернути, але й досі не повертають. Я поїду назад до Польщі, а якщо не дозволять, поїду самовільно".

"Свобода", № 182, с.2

Автор фото, "Свобода", № 182, с.2

Підпис до фото,

У коментарі до Люблінської угоди наголошується, що причиною цього "обміну населенням" є проведення нового кордону між Україною та Польщею.

"Нас привезли сюди на голодну смерть. У колгоспах над людьми тільки знущаються. Коли нас переселяли, обіцяли землю і худобу, але нічого не дали".

"Я не можу жити з родиною на 500 грам ячменю, отриманого на трудодень. Хоч на корові, але навесні поїду до Польщі".

"Їсти не дають, а працювати змушують навіть по неділях. Ми вирішили повертатися до Польщі - так жити далі неможливо".

"Ми тут голодуємо. Краще повіситися, ніж так жити. Треба вжити всіх заходів для того, щоб виїхати назад до Польщі".

Через кордон - за хабар

Найактивніші переселенці кидали роботу, розпродували майно і вимагали повернути їхніх коней, переданих до колгоспу. Говорили, що переїжджають на Волинь.

Але держбезпека через своїх інформаторів дізналася: "Они намереваются переехать сперва в один из районов Волынской области, а затем нелегально перебраться в Польшу".

Один з переселенців на Кіровоградщині сказав сусіду-колгоспнику (а той настукав): "Все розпродам і з однією валізою поїду до кордону Польщі, сплачу 30 000 рублів і буду там". За кілька днів він утік.

Процес самовільного переселення до західних областей УРСР набув масового характеру - найбільше з Одеської, Запорізької та Харківської областей. Зокрема, з 6810 переселенських сімей Одеської області до втечі вдалися 2000.

"Будет подвергнут аресту"

Відтак розгортається суто радянський сюжет. Замість усунути причини незадоволення людей (а з рапортів держбезпеки видно, що керівництво країни знає і про тяжку ситуацію, і про її причини), починається пошук серед переселенців "підбурювачів-куркулів".

Їх швидко "знаходять".

Ось такий собі Панасюк. Компрометуюча обставина: "В Польше имел крупное хозяйство". Чим шкідливий: "Систематически склоняет переселенцев к выходу из колхоза и переселению в Польшу". Висновок: "После проведенной документации вражеской деятельности Панасюка, он будет подвергнут аресту".

Ось якийсь Клімаш - "бывший эсер… в колхозе не работает и склоняет к этому остальных переселенцев". Перспектива аналогічна: "После проведенной документации фактов антисоветской деятельности Климаша, он будет подвергнут аресту".

"Виявили" навіть цілі антирадянські групи, які "систематически проводили разложенческую работу среди переселенцев, призывая их к возвращению в Польшу". І не тільки розкладали-закликали, але й "высказывали террористические намерения в отношении партийно-советского актива".

Терористичні наміри - це розстріл.

По той бік

А що ж відбувалося в цей час на території Польщі, куди намагалися повернутися вигнанці? Там у січні 1946-го почався заключний етап переселення - примусовий.

"Свобода", 1947, № 108, с.1

Автор фото, "Свобода", 1947, № 108, с.1

Підпис до фото,

У повідомленні про завершення "репатріації" йдеться, що цим "закінчено добивати українське населення на захід від лінії Керзона" і згадано також про "неймовірні звірства більшовицького переселення".

Адже добровільно їхати в УРСР більше ніхто не хотів.

На території, які підлягали "зачищенню", ввели війська - 3-тю, 8-му та 9-ту дивізії польської піхоти, 14-й та 18-й піхотні полки, прикордонні формування, підрозділи міліції та держбезпеки.

Українці, намагаючись уникнути лихої долі, тікали в ліси чи сусідню Словаччину, записувалися поляками тощо.

Насильницька депортація відзначалася надзвичайною жорстокістю, спротивом людей, сутичками з військовиками, жертвами з боку цивільного українського населення. Селянам давали дві години на збори. Це пекло тривало до червня 1946-го.

Нарешті 6 травня 1947 року українська та польська сторони підписали Підсумковий протокол, брехливо заявивши, що переселення відбулося в атмосфері порозуміння та згоди…

Протягом неповних двох років з Польщі виселили до України 482 109 людей, або 122 454 родини.

У зворотному напрямку - з України до Польщі - виїхали 789 982 особи, вдвічі більше. З контрольованої більшовиками території тікали добровільно.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!