"Жоден із моїх пацієнтів після Донбасу повністю не адаптувався до миру" - психологиня

Психологиня Олена Фоменко працювала з першим ветераном АТО, коли в Україні тільки розбиралися, як допомагати тим, хто повернувся з зони конфлікту.

Олена працює у відділенні кризових станів Чернівецької психіатричної лікарні, де тепер допомагає виключно ветеранам. Вона визнає - жоден з її пацієнтів повністю не адаптувався до мирного життя.

"Я мала повертати їх на війну"

Я почала працювати з військовими 2 липня 2014 року - коли антитерористична операція тривала тільки третій місяць. Тоді моїми пацієнтами стали військові. Вони були травмовані війною, але ми мали їх туди повернути.

Я не розуміла, що робити, в який термін та за якими документами. Самостійно шукала практики, як реабілітувати військових, які воювали на території власної держави.

Я працюю в психлікарні з 2008 року. Працювала в різних відділеннях. Перед початком війни хотіла звільнятися - стало нудно. Тепер не нудно.

У 2015 році я пройшла конкурс на навчання при посольстві Ізраїлю. Ізраїль побудував чітку схему роботи з військовими від мобілізації до повернення. Але таких навчань недостатньо в Україні, я навчаюсь переважно за власний рахунок. В Чернівецькій області мало психологів, які можуть працювати з військовими та ветеранами. Про районні центри - взагалі мовчу.

У 2015 році я їздила районами розповідати, як це робити. В одній із районних лікарень довго представляла свої напрацювання - індивідуальні та діагностичні практики. Лікарка дивиться на мене і каже: "Я за освітою гастроентеролог, а тут працюю на декретній ставці".

"Цинічно, але в нас черга"

Ми готові приймати людей з районів у нашому відділенні. Але, як би це цинічно не звучало, у нас черга. Робимо виключення, якщо у пацієнта гострий стан.

У 2014 році ми допомагали всім, хто звертався. Зараз ми працюємо виключно з ветеранами. Тривалість реабілітації - мінімум три тижні. Ветерани можуть проходити її декілька разів на рік.

Відділення розраховане на 15 ліжок стаціонару та 10 ліжок денного стаціонару. Його фактично створили волонтери: зробили тут ремонт, закупили меблі та обладнання.

Лікування фінансують коштом державної програми, а ліки надають за національним переліком. У Чернівецькій області понад шість тисяч ветеранів. За п'ять років у нас пройшли реабілітацію приблизно півтори тисячі ветеранів. Усі вони звертались декілька разів.

"Что, дочь, будем воевать?"

Коли анексували Крим, мені подзвонила мама з Росії і запитала: "Что, дочь, будем воевать?". За два дні сестра запропонувала забрати мене з дітьми. Уявіть, вони мене зібрались рятувати! Мене виховували на Вижниччині Чернівецької області. Моя мама також росла на західній Україні. Тепер ми не спілкуємось.

Мама, брат та сестра, які живуть і працюють в Росії, спілкуються тільки з моїми дітьми, я не проти. Можливо, вони б хотіли відновити спілкування, однак я не готова - не можу пробачити зради.

Моєму старшому сину 17 років, молодшому - 16. Вони часто приходять до лікарні, знайомі з ветеранами. І чоловік приходить. Ми тут мої дні народження щороку святкуємо. Моя сім'я розуміє, скільки енергії потребує робота. А я не намагаюся бути ідеальною в усьому - і в роботі, і в стосунках, і в побуті.

Останні три роки в п'ятницю ввечері я виїжджаю з міста. Вихідні проводжу в будиночку біля гір, де є сад і собаки. Так я відновлююсь. Коли я потребую психологічної допомоги сама, то звертаюсь до колег. Я розумію, що не можу допомогти всім.

На війні загострюються інстинкти, яких не потребуєш в мирному житті. Можливо, ви помічали, як ветерани оглядають, як то кажуть, "зеленку", тобто довкілля - траву та дерева.

Якщо є жовта пляма на траві, вони на неї не стануть, бо землю могли підкопати під міну. Вони рефлекторно пригинаються, коли летять вогняні ліхтарики, бо це нагадує гради. Відчуття загрози не минає.

Працюю з емоціями військових. Щоб вони пережили втрати та усвідомили, що їхньої провини у смерті побратимів немає. Спочатку працюємо над визнанням емоцій, а потім вчимось ними керувати. Водночас я не можу зробити так, щоб їм не боліло. Тільки - щоб їх це не руйнувало.

Їм складно перетнути наш поріг. Декого, як кошеня, приводять. Є й такі, які приходять свідомо, бо реабілітація допомогла їхнім побратимам. Найчастіше до нас звертаються через сни або безсоння, через тривогу та депресію.

Ветеран може повернутися та налагодити свій побут, але потім його починає "накривати".

Були чоловіки, які говорили про свої суїцидальні настрої. Я беруся за такі випадки.

"Вони повертаються іншими"

Я не нав'язлива. Даю час на адаптацію, лише потім починаю діагностику. Ставлю провокаційні запитання, наприклад, чи часто хочуть вдарити іншого. Вони мають зрозуміти, що я і те, що я роблю, нічим їм не загрожує. Часто теми розвиваються в груповій роботі, а потім вони приходять поговорити наодинці.

В Ізраїлі залучали тих, хто реабілітувався. Ми також використовуємо метод "рівний - рівному". Вони по-іншому сприймають таку допомогу, мовляв, він пройшов те саме, що і я.

Коли людина йде на війну, вона тут щось залишає. Поки військовий у зоні бойових дій, його сім'я перебудовує побут і життя. А він на війні живе по-своєму - там же не тільки обстріли. Сюди вони повертаються іншими.

Також змінюються і їхні партнери та партнерки. Відтак важко знову прийняти один одного, тому серед ветеранів багато розлучень. Я чую лише чоловіків, тому що не працюю з їхніми сім'ями.

Жоден із моїх пацієнтів повністю не адаптувався до мирного життя.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!