Як "Чорний Сталін" влаштував голодомор у найдавнішій країні Африки

23 жовтня 1984 року телеглядачі усього світу прикипіли очима до екранів. Того дня на ВВС вийшов сюжет з табору переселенців в Ефіопії. Десятки тисяч людей були виснажені та помирали від голоду. Журналісти казали про "голод біблійних масштабів".

"Це місце - найближче до пекла на землі, кажуть працівники (гуманітарних місій. - Ред.). Тисячі людей прийшли сюди по допомогу, багато знайшли лише смерть. Вони йдуть хвилями з селищ, які розташовані за сотні миль. Смерть повсюди, діти та дорослі помирають кожні 20 хвилин", - розповідав журналіст ВВС Майкл Берк.

Кадри оператора Мохамеда Аміна шокували світ, який не міг повірити, що таке може бути наприкінці ХХ сторіччя. Натовпи голодних, діти на межі виснаження, що плакали, матері у відчаї, які намагалися нагодувати їх, померлі.

Ті події закарбувалися у пам'яті українського перекладача та письменника Сергія Сингаївського, який став свідком і голоду, і злочинів в Ефіопії.

"У жовтні 84-го, після репортажу BBC - його ретранслювали 425 телекомпаній - я мав летіти до Ефіопії як військовий перекладач при військовому раднику на фронті чи в якомусь навчальному центрі", - згадує він.

Ефіопією на той момент керував прорадянський військовий режим на чолі з Менгісту Хайле Маріамом, якому СРСР надавала зброю та радників для подолання опору в країни.

Він використав голод як зброю проти власного народу. Західні ЗМІ пізніше назвуть його "Чорним Сталіним" Африки.

"Інтернаціональний обов'язок"

У 1984 році Сергію Сингаївському - 27 років. Він був випускником факультету романо-германської філології Київського державного університету. На військовій кафедрі отримав спеціальність "військовий перекладач" з англійської та звання лейтенанту запасу.

"Нас смикав військкомат - Москва надсилала рознарядку. Виконання інтернаціонального обов'язку було справою "добровільно-примусовою". Коли я втретє привіз до військкомату листа про свою незамінність на роботі, майор сказав: "Не хочеш у закордонку - я тебе, друже, відправлю до Кушки".

Кушка (нині Серхетабад в Туркменістані) - місто на кордоні з Афганістаном, звідки вже п'ятий рік надходили цинкові труни з радянськими військовими. Сергій Сингаївський погодився їхати до Ефіопії.

Політична ситуація в Ефіопії, де на той момент тривала війна з повстанцями-сепаратистами, не особливо цікавила радянських громадян, яких відправляли служити в цю країну.

"Вороги режиму були для нас просто "сепарати". Завданням радників було вчити своїх ефіопських підопічних опановувати радянську зброю й ефективно вбивати нею ворогів, наше - усе це перекладати. Платив за ці послуги уряд Менгісту Хайле Маріама дзвінкою монетою. За два роки в Ефіопії (або в Танзанії, Алжирі, Нікарагуа) можна було заробити на двокімнатну квартиру і навіть "жигулі", - розповідає Сингаївський.

Проте перед відправленням перекладачам повідомили, що завдання змінилося. Через посуху та голод сформували радянські загони допомоги, які мали перевозити зерно - гуманітарну допомогу з США, Канади та Західної Європи - постраждалим від голоду.

"За це нам платитимуть лише половину того, що отримували наші колеги при військових радниках. У цьому чорна іронія. Виходило, що навчати вбивати людей вартує удвічі більше, ніж їх-таки рятувати, адже, як ми незабаром дізналися, то справді були ті самі люди, жителі бунтівних провінцій Еритрея й Тиграй. Саме їх чомусь найбільше зачепила посуха", - каже письменник.

По приїзду до Ефіопії він побачив страшну бідність, війну і голод.

Щоб зрозуміти, чому давня країна опинилася в такій ситуації, треба поглянути, як вона змінилася за останні десятиріччя, особливо після падіння імперії внаслідок державного перевороту в 1974 році.

Імператор

Історія державності в Ефіопії нараховує понад 2000 років. У 330 році давньоефіопська держава Аксум прийняла християнство, а 1270 року утворилася Ефіопська імперія. Ефіопський епос "Кебра Негаст" ("Книга слави царів") у XIV сторіччі визначив родовід правителів імперії - Соломонової династії - від царя Соломона та цариці Савської, про яких згадується у Біблії, а їхнього легендарного сина Менеліка назвав першим правителем Ефіопії з X сторіччя до нашої ери.

Ефіопська імперія була єдиною країною Африки, яка зберегла свою незалежність в епоху колоніальних завоювань європейських держав.

1 березня 1896 року ефіопська армія імператора Менеліка ІІ завдала поразки італійцям у битві біля Адуа.

Ця битва стала визначальним моментом в історії країни. Італія визнала Ефіопію незалежною державою, незабаром це зробили й інші колоніальні імперії.

Подія заклала підвалини престижу Ефіопії на світовій арені, особливо серед африканців, які мріяли про незалежність своїх народів і бачили у цій країні приклад реалізації своєї мрії.

1916 року регентом при імператриці, а 1930 року імператором Ефіопії став рас (принц) Тафарі Маконенн (Хайле Селассіє), який почав модернізацію країни. Він реформував законодавство, видаливши жорстокі середньовічні покарання, почав розвивати електромережу, автотранспорт та авіатранспорт, телефонний зв'язок, відкривав школи та лікарні, ухвалив першу конституцію країни, заборонив рабство.

Реформи перервав напад Італії на чолі з Беніто Муссоліні 1935 року, який хотів взяти реванш за ганебну поразку біля Адуа і отримати контроль над важливим регіоном.

Ефіопська армія була чисельною, але мала застарілі озброєння, тому не встояла під час агресії з використанням хімічної зброї. У травні 1936 року італійські війська увійшли до Аддис-Абеби. Хайле Селассіє поїхав в еміграцію і лише 1941 року за допомогою Британії зміг повернути контроль над країною.

Хоча роль імператора в опорі Італії деякі історики піддають сумніву, адже було багато талановитих ефіопських воєначальників, які стояли за свою країну, врешті перемога над військами Муссоліні принесла Хайле Селассіє всесвітнє визнання.

Ефіопія опинилася серед держав-переможців Другої світової війни. Імператору вдавалося підтримувати дружні відносини із Радянським Союзом, який нагородив його орденом Суворова, і з США, які мали військові бази і радників в країні.

Країна стала одним з лідерів Руху неприєднання і обстоювала надання незалежності африканським колоніям. Хайле Селассіє домігся, щоб 1963 року Аддис-Абебу обрали для штаб-квартири Організації африканської єдності - вона фактично стала неофіційною столицею Африки.

Зусиллями імператора 1959 року Ефіопська православна церква отримала автокефалію від Коптської православної церкви в Єгипті, до якої належала сторіччями. А на далекій Ямайці взагалі виник релігійний рух растафаріанців (растаманів), який вважав Хайле Селассіє втіленням бога Джа і месією.

Проте у самій Ефіопії імідж імператора-переможця з роками погіршувався. Країна залишалася абсолютною монархією, з відсутністю політичних свобод, з могутніми феодалами, які контролювали велику частину земель, мільйонами бідних та безземельних селян, корумпованою бюрократією та імператорськими сановниками, які поглинали левову частину бюджету і гальмували розвиток.

Атмосферу останніх років імперії описав польський журналіст Ришард Капущинський у своїй книзі "Імператор". Низка придворних, які залишалися вірними імператору, розповіли журналісту про корупцію, практику доносів і розкрадання ресурсів, що дозволяло імператору зберігати абсолютну владу.

"Йому (імператору. - Ред.) подобалося, коли придворні примножували свої багатства, коли збільшувалися їхні поточні рахунки та гаманці. Я не пам'ятаю випадку, щоб щедрий монарх скасував чиєсь призначення на посаду та притиснув когось до нігтя через корупцію. Нехай собі грається, аби зберігав лояльність! Завдяки своїй чудовій пам'яті та постійним доносам наш монарх точно знав доходи кожного, але цей бухгалтерський облік вів про себе, ніколи не зловживав їм, якщо підданий зберігав лояльність", - стверджував один з придворних.

"Імператор наш любив відвідувати провінції... Але ця схильність добросердного пана розоряла скарбницю: провінції треба було належно підготувати, підчистити, підфарбувати, закопати відходи, винищити мух, побудувати школу, одягнути дітей у форму, відремонтувати будівлю муніципалітету, пошити прапори і написати портрети шановного монарха", - розповідав інший сановник про створення "потьомкінських сіл".

Хайле Селассіє піклувався про розвиток освіти для дітей можновладців та військових, створив університет у столиці і відправляв їх навчатися за кордон. Саме враження і ідеї, набуті за кордоном, посприяли падінню імперії.

Для частини освічених ефіопів монархія стала основною причиною того, чому країна опинилася серед найменш розвинутих країн, поступилася за рівнем розвитку економіки навіть новоутвореним африканським державам. Болісне відчуття відсталості руйнувало гордість за давню історію і перемоги над колоніальними державами.

На цьому тлі популярності набували ліві ідеї.

1973 року країну вразила економічна криза через підвищення цін на нафту, а через посуху від голоду загинули десятки тисяч людей.

Зволікання влади у боротьбі з наслідками цього голоду були останньою краплею для ефіопської молоді. У лютому 1974 року почалися демонстрації та страйки з вимогою боротьби з корупцією, аграрної реформи та політичних свобод.

Імператор погодився на зменшення своєї влади і призначення уряду парламентом, почалися розслідування корупції. Але було запізно - низка офіцерів з лівими поглядами утворила Координаційну раду військових сил (ефіопи називали її просто Рада - "Дерг" амхарською мовою), і почала арешти високопосадовців.

12 вересня 1974 року Дерг вчинив державний переворот і позбавив імператора трону, посадивши його фактично під домашній арешт.

Червоний терор

Одну з ключових ролей у Дергу відігравав майор Менгісту Хайле Маріам.

Про походження майбутнього диктатора відомо мало. Вважається, що він народився на півдні Ефіопії, але його зовнішність - темніша шкіра та великі губи - свідчили, що він не належав до панівного народу імперських часів - амхара. Відчуття дискримінації у порівнянні з аристократією сприяло тому, що Менгісту Хайле Маріам підтримував політику терору проти неї у перші післяреволюційні роки.

Пробиваючи дорогу до абсолютної влади, він вдало грав на протиріччях між іншими членами Дергу, позбуваючись небезпечних суперників.

Вже у листопаді 1974 року Менгісту виступив проти свого колишнього покровителя, популярного генерала Амана Андома. Той був секретарем Дергу і фактично керівником Ефіопії й не погодився стратити десятки військових і можновладців імперського режиму.

Андом загинув, захищаючись під час арешту, а масова страта таки відбулася, поклавши початок кампанії репресій.

Відтоді Дергом фактично керував тріумвірат за участі бригадного генерала Тефері Бенті, майорів Менгісту Хайле Маріама та Атнафу Атабе. Проте спочатку Бенті, а потім Атабе звинуватили у зв'язках з контрреволюціонерами і вбили протягом 1977 року.

У 1976 році прибічники Менгісту Хайле Маріама влаштували кампанію "Червоного терору" проти опозиції у містах.

Жертвами ставали представники цивільних лівих партій, які вважали правлячий режим хунтою, студенти та інтелігенція, що казали про вкрадену революцію, і просто люди, яких з тієї чи іншої причини вважали опозиціонерами.

Уряд Ефіопії не заперечував страти, лише їхню кількість. Страчених називали контрреволюціонерами, імперіалістами, агентами ЦРУ, троцькістами, і навіть колчаківцями та денікінцями - за прізвищами лідерів Білого руху у Росії.

За оцінкою Amnesty International, жертвами "Червоного терору" стали 150-200 тисяч людей.

"Величезна кількість затриманих піддалася багатьом формам тортур, що було рутиною під час терору. Сексуальне насильство, відтинання частин тіла, побиття", - писав ефіопський дослідник терору Маршет Тедессе Тасема у книзі "Судове переслідування винищення політичних опонентів в Ефіопії".

На тортури дітей приводили дивитися батьків і знайомих, щоб вони стали доносити на тих, кого підозрювали у симпатіях до опозиції.

Скривавлені тіла вбитих викидали на вулиці у людних місцях, чіпляли на них плакати "Я був анархістом", "Червоний терор посилиться", а родичам забороняли ховати їх. Забрати тіло можна було, лише заплативши великий викуп "за витрачену кулю".

Зникли і символи попереднього режиму.

У серпні 1975 року оголосили про смерть імператора Хайле Селасіє. Ширилися чутки, що імператора задушив особисто Менгісту Хайле Маріам, проте він завжди заперечував це. Лише 1992 року рештки Хайле Селасіє знайшли під підлогою туалету в імператорському палаці. Патріарха Ефіопської православної церкви Абуну Феофіла задушили 1979 року.

"Вороги планували нас з'їсти на обід, ми з'їли їх на сніданок", - казав Менгісту Хайле Маріам.

"Висушити море, вбити рибу"

Після знищення опозиції у містах у 1976-1978 роках Менгісту Хайле Маріам фактично опинився одноосібним правителем Ефіопії. Проте на півночі країни йому протистояли потужні супротивники - повстанські рухи регіонів Еритрея та Тиграй.

Еритрея була колишньою італійською колонією на узбережжі Червоного моря. 1942 року британська армія відбила її в італійських військ, а 1952 року ексколонію передали на правах автономії Ефіопії.

Через 10 років імператор Хайле Селасіє скасував автономію, анексував Еритрею і зробив її звичайною провінцією. В регіоні з'явився повстанський рух - чимало еритрейців вважали свій регіон більш розвиненим за інші регіони Ефіопії, не бажали терпіти свавілля бюрократії і позбавлення автономії.

Урядова армія і за імператора відрізнялася жорстокістю, спалюючи села в Еритреї і переселяючи їхніх мешканців, але за диктатури Дергу розправи набули надзвичайного масштабу - до регіону перекинули десятки тисяч військових і розпочалися бомбардування населених пунктів.

"Уряд розпочав війну і різноманітні кампанії, щоб розбити повстанців. Вони включали бомбардування авіацією ринків просто неба та сіл, напади на колони з гуманітарною допомогою, насильницьке переміщення цивільних, атаки на цивільні об'єкти, створення голоду", - писав ефіопський дослідник Маршет Тадессе Тессема.

Дергу протистояв Народний фронт визволення Еритреї, ліве угруповання, яке мріяло про незалежність регіону.

"З "сепаратами" боролися радянськими літаками, танками, артилерією. Ця війна була вкрай непопулярна в народі. Солдати часто кидали важку техніку й тікали. З часом у партизанів з'явилися свої танкові підрозділи, артилерія. Воювати вони вміли - радянські радники це визнавали", - розповідає Сергій Сингаївський.

Для бомбардувань урядова армія використовувала радянські МіГ.

Сергій Сингаївський прибув до Ефіопії саме тоді, коли йшла війна з повстанцями, і тисячі радянських радників допомагали ефіопській армії, а з Москви постійно прибували військові літаки та гелікоптери, бронетехніка. Він вважає, що у бомбардуваннях могли брати участь радянські пілоти, які навчали ефіопських колег.

"В мене немає доказів, щоб свідчити на трибуналі, але розмови про участь радянських пілотів у бомбардуваннях у нашому середовищі були. Особливо по ночах, коли місцеві не хотіли вилітати", - каже він.

"Метою бомбардувань було позбавити цивільних бажання підтримувати повстанців. Окрім того, треба було відвадити повстанців від захоплення міст через страх, що їх можуть контратакувати або знищити", - зазначав ефіопський дослідник Маршет Тадессе Тессема.

Еритрейські повстанці виявилися міцним горішком, які мали підтримку селян і залишали у боях тисячі мертвих солдатів урядової армії. Вони створили альянс з угрупованням з сусіднього з Еритреєю регіону Тиграй - Народним фронтом визволення Тиграю.

Це угруповання боролося за незалежність народу тиграїв - третього за чисельністю в Ефіопії.

Серед чотирьох найбільших народів Ефіопії, які складають приблизно три чверті населення, оромо, амхара, тиграї та сомалі, багато століть провідну роль відігравали саме амхара.

Саме з цього народу, серед якого домінували віряни Ефіопської православної церкви, походила правляча Соломонова династія, значна кількість можновладців, бюрократів та військових. Амхарська мова з середини XIX сторіччя використовувалася як основна при імператорському дворі, а Хайле Селассіє зробив її офіційною.

Тиграї - народ, який має близьку до амхара мову, також є переважно вірянами Ефіопської православної церкви. Частина територій, населених тиграї, сторіччями була складовою Ефіопської імперії, інша частина була незалежною державою на території нинішньої Еритреї, яка то підкорялася імперії, то конфліктувала.

Території, населені тиграї, розглядалися в імперії як історична складова формування Ефіопії, адже там розташована давньоефіопська столиця Аксум.

"Провінція Тиграй - це ядро ефіопської державності, як Київ в очах росіян або Косово для сербів", - пояснює Сергій Сингаївський.

Він зазначає, що більшість повстанців в Еритреї також складали етнічні тиграйці, хоча боролися вони за незалежність саме свого регіону, а не всіх тиграйців.

З кінця XIX сторіччя тиграйські можновладці опинилися на другорядних ролях в імперії і відчували себе пригнобленими, внаслідок чого набув популярності тиграйський націоналізм.

1943 року в Тиграї відбулося повстання еліти та селян проти імператора Хайле Селассіє та чиновників-амхара, яке придушили за допомогою Британії.

Політика Хайле Селассіє з підтримки домінування амхара призвела до розвитку сепаратистських рухів і в інших народів - оромо, серед яких були і християни, і мусульмани, та мусульманського народу сомалі. Обидва ці народи відрізняються від амхара і тиграї за етнічним походженням і мовою.

Сомалійські націоналісти мріяли про утворення Великого Сомалі з усіх територій, населених цим народом - зокрема, ефіопських.

1960 року отримала незалежність Сомалі, зібрана з колишніх італійської та британської колоній, на підтримку якої і розраховували сомалійські націоналісти в Ефіопії.

Проте за допомогою Радянського Союзу та Куби Ефіопія перемогла у війні з сомалійським диктатором Сіадом Барре у 1977-1978 роках. Між двома дружніми диктаторами - Барре та Менгісту Хайле Маріамом - СРСР підтримав саме керманича Ефіопії, втративши величезну військову базу для кораблів і авіації в сомалійському місті Бербера.

Зовсім інша справа була з Тиграєм. 1975 року утворився Народний фронт визволення Тиграю (НФВТ), який сповідував комуністичні ідеї, близькі до ідеології албанського диктатора Енвера Ходжі.

Втім, ідеологія здебільшого залишилася на папері, практика була гнучкою - базою підтримки повстанців стали селяни, яких вони захищали від урядових військ, а православні священники навіть благословляли перед боєм. Гірські ландшафти Тиграю дозволяли постійно завдавати ударів ефіопській армії.

"Жорстокість "Червоного терору" сприяла тому, що міське і сільське населення підтримувало або йшло в лави повстанців. Щоб протистояти зростаючому домінуванню та просуванню НФВТ, уряд використав різну контрповстанську тактику... Його тактика чітко означала "висушити море, щоб впіймати або вбити рибу", звідси - бомбардування ринків у Тиграю", - писав Маршет Тадессе Тессема.

Голод як зброя

1983 року північні регіони Ефіопії, особливо Тиграй, почав охоплювати голод, який виявився найгіршим в історії країни.

Хоча його пов'язували з посухою, причиною були і боротьба з повстанцями, в якій голод використовували як метод руйнації їхньої підтримки серед селян, і спроби колективізації та конфіскації зерна на користь армії та міст.

"Квоти, закупівельні ціни, регіональні обмеження на торгівлю й пересування селян - подібного було достатньо. Навіть заборона вільно продавати будь-які залишки врожаю. В деяких місцях, де був сильний вплив партизанів, сільські ринки могли просто розстріляти з повітря", - розповідає Сергій Сингаївський.

"Тактика Менгісту полягала в тому, щоб змусити населення "партизанських" районів йти до центрів збору, звідки людей вивозили в регіони, не зачеплені голодом, і селили у "нових селах" - по суті заганяли в колгоспи", - додає він.

Режим почав переселяти селян з бунтівних регіонів Тиграй та Еритрея до малонаселених південних регіонів країни. Хоча офіційною метою проголошувалося полегшення ситуації з посухою, ефіопські історики пишуть, що це була спроба позбавити повстанців їхнього народу.

Загалом планувалося переселення 1,5 млн людей у 1984-1988, встигли перевезти 600 тисяч. Десятки тисяч "переселенців" загинули від хвороб, зокрема, малярії.

"Ефіопи іноді не боялися сказати правду. Одного разу я обережно спитав, чи не для того Дерг вивозить - нібито рятуючи - мирне населення північних провінцій, щоб позбавити партизанів селянської підтримки, і почув: "Звичайно". Згодом я збагнув - минуло ще замало часу, щоб виробилося типове радянське дводумство", - згадує Сергій Сингаївський.

Український перекладач каже, що для Менгісту Хайле Маріама голод не був проблемою - ситуацію довгий час замовчували, адже 1984 року, до 10-річчя падіння монархії, режим утворив правлячу Робітничу партію, на урочисті заходи витратили шалені гроші.

Іншим пріоритетом була розбудова армії, на яку диктатор планував витрачати майже половину бюджету.

Репортаж ВВС про голод в Ефіопії у жовтні 1984 року приголомшив ірландського панк-рок музиканта Боба Гелдофа.

Разом з шотландським гітаристом Міджем Юром він записав пісню Do They Know It's Christmas? для збору грошей постраждалим.

За ініціативою Гелдофа почалася підготовка найбільшого в історії благодійного концерту, де десятки відомих музикантів мали зібрати гроші голодуючим.

У липні 1985 року благодійний концерт Live Aid на стадіоні Вемблі у Лондоні зібрав понад 70 тисяч прихильників рок-музики і понад мільярд телевізійної аудиторії.

Захід відкривали принц Чарльз та принцеса Діана, а брали в ньому участь Queen (саме цей виступ вважають найкращим в історії гурту), Стінг, музиканти Pink Floyd, Елтон Джон, Девід Боуї, U2 та багато інших зірок.

Того ж дня концерт відбувся у Філадельфії в США за участі американських зірок - Мадонни, Led Zeppelin, Duran Duran, Боба Ділана та інших.

Низка американських музикантів створили групу USA for Africa за участі Стіві Вандера, Даяни Рос, Тіни Тернер, Майкла Джексона, Лайонела Річі, Боба Ділана та багатьох інших. Разом вони випустили сінгл We are the world.

"Розуміння, що головною причиною голоду була ніяка не посуха, а саме війна Менгісту з власним народом, обрані ним методи боротьби з партизанкою і селянством, прийшло значно пізніше. Тетчер і Рейган бачили це, але під тиском громадськості мусили діяти. Це завжди дилема: як допомогти людям і не допомогти диктаторові", - каже Сергій Сингаївський.

Літаки з західною гуманітарною допомогою сідали один за одним в ефіопських аеропортах.

"Їх ледве встигали приймати", - згадує Сергій Сингаївський.

СРСР допомагав Ефіопії здебільшого з транспортуванням цих вантажів літаками, гелікоптерами та вантажівками.

"Допомогти не мали чим, бо СРСР сам закуповував хліб у Канаді та США. Військова присутність і вплив, зокрема, через постачання сучасної зброї, були головною метою СРСР у країнах третього світу", - розповідає український перекладач.

Радянські військові радники та перекладачі брали участь у розвезенні хліба постраждалим.

"З великих зерносховищ в Аддис-Абебі везли хліб в ті райони, куди звозили з півночі людей. Їдеш, а попереду суне група людей, на скелети схожих. Кидали з машин сухарі, вони їх ловили, гризли. Було психологічно важко постійно бачити навколо помираючих людей".

Так Сергій Сингаївський описує доставку його автотранспортним батальйоном хліба до "нових сіл" на півдні і заході Ефіопії, куди перевезли "переселенців" з півночі.

"Біда в тому, що Менгісту навіть це страшне лихо обернув собі на користь. Мав просто фантастичний хист користатися кон'юнктурою моменту", - розповідає він.

"Отримавши щедру допомогу всього світу, він безбоязно провадив свої "соціалістичні перетворення", вдаючи, що вони потрібні для врятування людей, переселяючи цілі райони, перекроюючи етнічну, соціальну тканину країни на свій копил з однією метою - консолідація влади", - наголошує Сергій Сингаївський.

На його думку, у цій ситуації розкрилися якості диктатора, через які його і назвали "Чорним Сталіним".

"Менгісту вправно грав не тільки на протиріччях між Заходом і Сходом - це робили майже всі правителі третього світу; дуже вміло диригував розподілом продовольства, допусками для ЗМІ, розділяв інформаційні й людські потоки (ми, наприклад, вкрай рідко перетиналися з "західниками"). Він розумів, що може використати і голод, і допомогу проти своїх противників", - вважає Сергій Сингаївський.

Ефіопський дослідник Маршет Тадессе Тессема писав, що диктатор маніпулював допомогою жертвам голоду, направляючи її у контрольовані армією райони і блокуючи допомогу територіям, які не контролював.

"Режим Менгісту перетворив посуху в голод", - наголошує він.

За різними оцінками, жертвами ефіопського голодомору стали від кількох сотень тисяч до понад мільйона людей з приблизно 40 млн мешканців країни.

Земля палає під ногами

Сергій Сингаївський залишив Ефіопію на початку 1987 року.

В СРСР вже відбувалася перебудова, у пресі поступово виринали історії про власний червоний терор та політику використання голоду як зброї проти народу.

Тим часом в Ефіопії уряд втрачав території.

1989 року Народний фронт визволення Тиграю разом з повстанськими організаціями інших народів - амхара, оромо, народів півдня країни - сформували альянс. Незабаром СРСР припинив надавати підтримку Ефіопії.

Земля горіла під ногами в армії Менгісту Хайле Маріама. Вона зазнавала поразки за поразкою, а повстанці контролювали низку районів по всій країні і дедалі ближче просувалися до Аддис-Абеби.

Диктатор обіцяв боротися до останнього солдата, але за порадою американських дипломатів 21 травня 1991 року сів на літак і вилетів до Зімбабве.

Президент цієї країни Роберт Мугабе надав притулок Менгісту, якому завдячував військовою допомогою під час боротьби за незалежність.

За кілька днів війська повстанського альянсу увійшли до Аддис-Абеби, майже не зустрівши опору. Армія диктатора після його втечі розповзлася - хтось здався у полон, хтось пішов до рідних сіл або втік за кордон. Повстанці сформували уряд, який зробив Ефіопію федерацією, а Еритрея незабаром отримала незалежність.

Повстанці змогли арештувати в столиці понад 1900 чиновників та представників військових режиму. Як пояснювали потім США, евакуація Менгісту була необхідною, щоб швидко закінчити громадянську війну в Ефіопії.

У грудні 1999 року ексдиктатор дав інтерв'ю південноафриканській газеті Star, в якому захищав "Червоний терор".

"Для захисту країни нам довелося організувати людей...Так званим геноцидом була ця війна на захист революції", - казав він.

Ексдиктатор стверджував, що покращив життя мільйонів ефіопських селян, які страждали за імперського режиму, витягнув країну з феодалізму, а в своїй поразці звинувачував Михайла Горбачова.

"Радянський Союз за Горбачова був найгіршим ворогом нашої революції", - стверджував Менгісту Хайле Маріам.

2008 року суд в Аддис-Абебі заочно засудив "Чорного Сталіна" до смертної кари за військові злочини, тортури та геноцид.

83-річний Менгісту Хайле Маріам наразі живе у Зімбабве. Кілька років тому він видав мемуари.

Сергій Сингаївський після повернення з Ефіопії працював перекладачем, зокрема, переклав твори Гемінгвея українською. 2016 року за спогадами про перебування в Ефіопії він видав книгу "Дорога на Асмару" - це один з найцікавіших творів української літератури, пов'язаний з історією Африки.

"Хотів розповісти історію ще молодої людини, що за півтора року проходить шлях, на який мені, наприклад, знадобилося значно більше. На початку мій герой шкодує, що потрапив туди, де мало платять, потім радіє, що йому не довелося вчити вбивати й робити це самому, а під кінець усвідомлює, що не вбивати мало, треба навчитися перемагати диявола, який домагається свого різними шляхами, часто на позір благими", - каже письменник.

На його думку, гіркий досвід, який отримали за 17 років комуністичного режиму ефіопи, Україна вже має.

Треба про нього лише не забувати.

"Вічна пильність - запорука свободи. В одному документальному фільмі про еритрейську війну за незалежність репортер запитує літнього еритрейця, який втратив на війні своїх п'ятьох синів: "Чи варта була незалежність того, щоб платити за неї таку страшну ціну?" І цей старий - простий механік - відповідає словами, які мене потрясли: "Наш світ влаштований так, що кожного разу, коли ти хочеш отримати щось дуже цінне, ти мусиш щось не менш цінне віддати на замін", - каже Сергій Сингаївський.

"Проте, як доводить досвід Еритреї, яка майже самостійно перемогла велетенську машину диктатури Менгісту, але сама перетворилася на диктатуру і має негативну репутацію, вибороти незалежність мало. Потрібно, щоб вдалося ще побудувати успішну демократичну державу", - додає він.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegramабо Viber!