Найважча в історії. Як пройшла 25-а українська антарктична експедиція
- В'ячеслав Шрамович
- BBC News Україна
25-а українська антарктична експедиція стала найважчою в історії.
Спочатку вона більше місяця добиралася до Антарктики через охоплений карантином світ, а потім команда з різних причин втратила двох учасників. На самому початку полярної зими загинув кухар, а перед цим експедицію покинула одна з учасниць.
Рік тому, за кілька днів до смерті кока, ми говорили з Євгенієм Прокопчуком - айтішником з Бучі, який тоді вперше заступив на посаду зв'язківця станції.
Зараз він повернувся додому і розповів про те, яким видався його рік на станції "Академік Вернадський" - як команда пережила втрату свого товариша, як пробиралися крізь кригу під час виїздів на сусідні острови та як спостерігали рідкісну в цих широтах антарктичну грозу.
Десять замість дванадцяти
"Це сталося на початку зимівлі. Як взяти організм і відрубати від нього якусь кінцівку - так було у нас в команді з Василем", - пригадує Євгеній.
Кухар 25-ї експедиції Василь Омелянович наклав на себе руки 8 травня 2020 року. Ця смерть стала першою за всю історію української станції "Академік Вернадський".
Євгеній Прокопчук разом з лікарем Ігорем Дейнекою та механіком Максимом Білоусом пів години намагалися врятувати Василя, але зрештою констатували смерть.
"Це було велике потрясіння для всієї команди", - каже Євгеній.
Там знали про певні особисті проблеми Василя, але ніхто не очікував на те, що сталося: "З ним постійно розмовляв лікар, ходили разом в спортзал, ніхто взагалі не думав, що він таке може вчинити".
Тіло Василя довго не могли забрати зі станції, адже почалася полярна зима і не було криголама, який би проходив недалеко та міг дістатися до острова Галіндез.
"Його забрало американське судно льодового класу за пару днів до Мідвінтера (Середини антарктичної зими, 21 червня. - Ред.). Коли забрали тіло, стало трохи легше, психологічно це нас розвантажило", - відзначає Євгеній.
Ще раніше, під час перезмінки, не залишатися на зимівлю з 25-ю експедицією вирішила одна з біологів.
Тож після смерті кухаря на станції було десять зимівників замість запланованих дванадцяти - причому шестеро з них зимували вперше.
Через це обов'язків у кожного було більше, ніж зазвичай.
"На станції є денний черговий, нічний черговий і додався ще черговий по кухні. Чергували кожен по тижню на кухні", - пояснює навантаження Євгеній Прокопчук.
"Важко, але не було іншого вибору, окрім як далі продовжувати працювати. Спільна проблема нас мобілізувала. Заслуга начальника експедиції Юрія Отруби: він знав все на кухні і ми змогли швидко зорієнтуватися", - додає він.
Полярна зима
"Найважчою була полярна ніч. Дуже короткий день: в 11:00-12:00 виходило сонце і в 13:00-14:00 заходило. Мало сонячного світла, через це з'являвся сум за близькими", - говорить про труднощі Євгеній.
Ще були шторми з сильним вітром - близько 35 метрів на секунду: "Вночі черговий кожну годину робить обхід станції та прилеглих будівель - столярки, дизельної, холодильників, - це моніторинг від пожеж. Виходиш на вулицю і тебе просто зносить, треба за щось триматися".
"А на лижах просто розставляєш руки і вітер тебе несе", - додає він.
При цьому особливого страху від стихії чи антарктичної темряви не було.
На американських полярних станціях є традиція дивитися фільм жахів "Щось" (The Thing) за повістю Джона Кемпбелла "Хто йде" - про те, як команда ізольованої антарктичної бази зіткнулася з інопланетною істотою, яка перевтілювалася в інших членів експедиції.
"Ми також дивилися "Щось" на Мідвінтер. І другу частину", - каже Євгеній Прокопчук про традиції "середини полярної зими".
"Але загалом якогось страху не було. Був дух авантюризму, наприклад, побачити вночі тюленя чи кита", - пояснює він.
"Завжди є шанс ночувати у човні в океані"
Виїзди за межі станції дозволені тільки біологам.
А оскільки у 25-й експедиції був один біолог, який фізично не міг виконати всю затверджену наукову програму, решта учасників йому допомагали.
Для цього робили вилазки на човнах "Зодіак" в акваторію і на найближчі острови.
"Не можна виходити одному, без радіостанції і без рятувальних жилетів. У метеорологів запитували, яка погода, дивилися у програмі Windy. І спостерігали льодову обстановку - іноді для цього треба було піднятися на льодовик "Купол" - найвищу точку острова Галіндез", - описує процес Євгеній Прокопчук.
Саме під час виїздів був найбільший ризик: "Якщо умови нормальні, то можна виходити, але ти маєш розуміти, що часу в тебе не дуже багато. Якщо темно, то місцевість дуже схожа, багато маленьких островів. І потім без GPS чи сигнальних ракет і ліхтарів знайти дорогу назад практично неможливо".
До використання сигнальних ракет справа так і не дійшла, але були випадки, коли через кригу доводилося пробиратися з багром - металевим інструментом з загнутим гаком.
"Льодова ситуація дуже швидко змінюється, треба враховувати не лише силу і напрям вітру, а і течії. Виходиш у море - все чисто. Потім подув вітер, тебе занесло, течія ще віднесла, і не знаєш, як повернутися на стацію. На "Зодіаку" встаєш - і бачиш лише льодове поле, не бачиш ніяких прогалин вільної води, по яких можна пройти", - пригадує Євгеній.
"Бувало так запаковувало, що довго пробиралися через кригу, відкидали її руками і багром, а вона не рухалась, бо льоду дуже багато. Доводилося повертатися, шукати обхід", - додає він.
"Важливо, щоб кожен драйвер знав акваторію і різні шляхи повернення. І важливий зв'язок зі станцією, щоб з "Купола" вказали, де є прогалини. Але завжди є шанс ночувати у човні в океані, тому беремо сухий пайок, щоб кілька днів можна протриматися", - відзначає зв'язківець "Вернадського".
Зі станції їздили рахувати пінгвінів і їхні гнізда, ідентифікувати китів за хвостами і плавниками, біолог ловив рачків і брав зразки в озерах на островах.
А протягом антарктичної зими, коли фауни майже немає, вивчали навколишню акваторію.
Льодова обстановка біля станції була сприятливою, акваторія то закривалась, то відкривалась й зимівники мало не всю зиму могли виходити за межі станції на малих човнах.
Вже нова 26-а експедиція привезла на стацію дрони, які тепер будуть допомагати з навігаційною розвідкою під час виходів у акваторію.
Полярна гроза і гало
Спостерігали і дуже незвичайне явище для Антарктики - грозу з блискавкою і громом.
У полярних широтах в Антарктиці та Арктиці та над полюсами грози є надзвичайно рідкісними. Довго вважалося, що вони взагалі тут не трапляються.
Тому це явище має ореол таємничості - наприклад, у романі Дена Сіммонса "Терор" саме така гроза супроводжує початок неприємностей для команди вмерзлих у кригу кораблів зниклої експедиції Джона Франкліна (щоправда, там дія відбувається біля пустельних островів північної Канади).
Зараз в Арктиці фіксують все більше полярних гроз з блискавками - за одним з досліджень, їхня кількість тут може подвоїтися до кінця століття. За іншим - вона вже критично зросла за минуле десятиліття, що може викликати більше пожеж.
"Зростання кількості блискавок - тривожний знак все швидшої зміни клімату, яка відбувається сьогодні", - йдеться у нещодавній статті National Geographic.
Періодично фіксують грози і в Антарктиці, щоправда, для цього потрібні спеціальні сенсори - у 2017 році малайзійські вчені з Інституту змін клімату на антарктичній станції "Карліні", що порівняно недалеко від "Вернадського", зафіксували блискавки на висоті 16-20 км.
Чим, за їхніми словами, остаточно розвіяли гіпотезу, ніби "в Антарктиці немає блискавок".
Але побачити і почути антарктичну грозу, яка пройшла ближче до поверхні, ще більш рідкісний випадок.
25-й експедиції пощастило з цим у кінці лютого, коли в Антарктиці завершувалося полярне літо.
"Був спалах і я подумав, що це зварювальні роботи, бо ми тоді робили фундамент. Але потім дійшов грім і зрозуміли, що то була гроза", - пригадує Євгеній Прокопчук.
Сама гроза була десь у морі, але її відлуння дійшло до станції.
"Геофізики одразу побігли дивитися на прилади. І в Антарктичному центрі в Україні на приладах також помітили спалах. Дуже рідко, але таке іноді трапляється", - додає він.
Пізніше небо трохи розвиднілося й на Галіндезі побачили дві грозові хмари, з яких, ймовірно, і прийшла блискавка та грім.
В українців ця полярна гроза викликала значно більше ентузіазму, ніж у змерзлих моряків Франкліна у "Терорі", й обійшлося без містичної драми.
А от оптичне явище гало, яке нагадує світлове коло навколо сонця, спостерігали на "Вернадському" значно частіше.
"Коли в атмосфері з'являється велика кількість крижаних кристалів, то світло, проходячи через них, заломлюється та відбивається. Так навколо сонця утворюється та сама райдуга - вторинне світіння. Часто причиною гало є перисто-шаруваті хмари: вони майже прозорі, тому через них видно джерело світла, й складаються з крижаних кристалів", - пояснюють у Національному антарктичному центрі.
"Його нерідко можна спостерігати в районі нашої станції, адже мороз та підвищена вологість - ідеальні умови для виникнення гало", - додають там.
Перезмінка
25-а експедиція мала великі плани з інженерних робіт та модернізації станції, які довелося відкласти через карантин.
Але в лютому під час перезмінки частину робіт таки зробили.
Зокрема залили фундамент під новий потужний вантажний кран і змонтували нову супутникову тарілку.
"Зараз на станції вже безлімітний і швидкісний (за мірками Антарктики) інтернет. Можна спокійно спілкуватися по месенджерах, дивитися YouTube, проходити якісь курси онлайн. Учасниця 26-ї експедиції навіть планує захищати свою наукову роботу онлайн з Антарктиди", - каже Євгеній Прокопчук.
Раніше на "Вернадському" інтернету було 30 ГБ на всю експедицію на місяць - доводилося звикати до напівзабутої економії трафіку.
Попри це, Євгенію вдавалося активно вести сторінку 25-ї експедиції, де зібрані сотні фото і відео життя "Вернадського" протягом останнього року.
26-а українська експедиція також веде свій Facebook - зараз вони готуються до зими, а Великдень зустрічали з китами.
Загалом же перезмінку вдалося провести швидко, попри погану погоду: все вивантажили, перекачали паливо й зібрали сміття зі станції - його утилізовують у Чилі.
Повернення
Шлях додому 25-ї експедиції був вже не таким проблемним, як рік тому.
Трохи поштормило у протоці Дрейка, але епіцентр шторму вдалося проскочити й за п'ять днів дійти до чилійського порту Пунта-Аренас.
А весь маршрут додому подолали за 11 днів: станція "Академік Вернадський" - протока Дрейка - Пунта-Аренас - Сантьяго - Париж - Київ.
Євгеній Прокопчук зізнається, що найбільше в експедиції сумував за дружиною і дітьми, а також за природою України і співом пташок.
Але сам він думками ще в Антарктиці.
"Найкращі спогади про людей, які роблять станцію. У нас була дуже дружна експедиція, не було розділення по групах. Розповідали, що колись після пів року експедиції в їдальні вже ніхто не розмовляє, поїли мовчки і пішли до себе. У нас такого не було", - каже він.
І зізнається, що тягне назад: "Це вже частка мого життя і частина душі залишиться там".